|
Де високі і скелясті гори,
А між ними віковічні доли,
Де дощами граються хмарки,
Виглядають ввечері зірки,
Відчайдухи-привиди де бродять,
Де гірські швидкі співають води,
Вітру подих свіжий і легкий,
Ледь помітні для очей стежки.
Жив орел там, на гірській вершині,
Мав орлицю, віддану дружину,
І було в них четверо діток.
День і ніч дзвенів внизу поток.
Про сімю велику цю, орлину,
Про красу гірської полонини.
Й чарами здавалися тоді
Танці сонця й місяця в воді.
А коли туман заблудить в гори
У сиру осінню диво-пору,
Виростуть орли з малих орлят,
Клекотом в повітрі задзвенять,
Заніміють гори в павутинні,
Скачуть води в дикім шумовинні,
Горде небо дивиться – не спить.
Навкруги життя гірське кипить!..
Ось смерека в зелен-цвіт прибралась,
До гори хатинка теж підкралась.
Там жили матуся і дочка,
Роботяща, мила й замічка
На щоці родимка в неї мила,
То й назвали дівчину Людмила.
Мов тополенька, вона струнка,
Все чекала долю-юнака.
До струмка ходила по водицю.
Ось орел відвідав удовицю,
Мову вів із матір’ю таку:
- Хочу заміж взять твою дочку
Хочу одружити з нею сина,
Буде жити з ним, де гори сині,
Де дощами граються хмарки,
Виглядають ввечері зірки,
Відчайдухи-привиди де бродять,
Де гірські співають диво-води,
Вітру подих, свіжий і легкий,
Ледь помітні для очей стежки.
І блага орла сердешна мати,
Доньку щоб від нього врятувати,
Що й варить не знає як обід,
Що й робить не вміє, так як слід.
Та орел умів думки читати,
Й доньку став зі скелі чатувати.
Ось прийшла набрать вона води,
Мов стріла, упав хижак туди.
І, хоч рано це було ізранку,
До гнізда приніс він полонянку.
Не діждалась матінка дочки,
Обійшла усі вона стежки,
Вже хотіла з горя утопиться,
Та мисливець зупинив вдовицю.
Легінь цей життя її зберіг,
Хати став близьким йому поріг.
Він поклав принаду під смереку,
Заховався в скалах недалеко,
За орлом за кожним полював,
І по черзі кожного вбивав.
Прибула останньою орлиця,
Де сім'я поділась, подивиться,
Та й її мисливець обдурив:
Щоб дочку вдовину ізгори
Принесла вона на сильних крилах,
Каже: - В хаті всіх орлів закрили.
Виходу в орлиці не було –
Посадила Люду на крило.
Тільки дівчина на землю стала –
Битись серце птаха перестало,
Бо мисливець вистрілив у ціль.
Як зраділа матінка дочці!
Згодом мисливець той стане зятем,
Заживуть і дружно і завзято…
Не одна смерека вже росте
Там, де доли, місце не пусте,
А гірське село. І з полонини
Коломийки часто-густо линуть.
Не чіпають і орли людей,
Красивіших хоч нема ніде.
Не такі високі тепер гори,
Заглядає менше тепер горя.
Там дощами граються хмарки,
Споглядають цю красу зірки
Відчайдухи-привиди не бродять,
Та гірські співають диво-води,
Вітру подих свіжий і легкий,
І помітніші тепер стежки.
Там орли живуть на верховині,
Скачуть води в дикім шумовинні.
Горде небо дивиться – не спить.
Навкруги життя гірське кипить.
Ганна Верес (Демиденко).
ID:
748473
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 30.08.2017 21:23:12
© дата внесення змiн: 30.08.2017 21:39:22
автор: Ганна Верес
Вкажіть причину вашої скарги
|
НАВКРУГИ ЖИТТЯ ГІРСЬКЕ КИПИТЬ
