Вони похилили голівки на Схід,
Коли Сонце сідало на Захід.
В цей період печалитись зовсім не слід,
І за ними ніхто не заплакав.
Вони хрускають листям засохлих боків,
В жилах сиплеться зсушена сила…
Щастя сходу забути ніхто не зумів,
Але захід терпіти несила.
Агроном іще раз їх усіх обійшов,
Поторсав їхні змучені стебла…
Після цього комбайн у їхню душу зайшов,
Прозвучало німе: «Уже треба».
Вони пили вологу липневих дощів
Їли літо, проміння і ладу…
Із дороги нажаханий і брудний пил
Їм ніколи не був на заваді.
Вони Сонце любили, дивились за ним,
Слідкували за цим святим рухом,
Фотосинтез із листям таке щось чудив,
Що його обліпило геть пухом!
Прийшла осінь. Коричневий батальйон,
Наче відданість вічності сивій,
Стоїть й дивиться в Схід похиливши чоло,
Сонце жарить в потилицю мило.
Ось останній кивок, та вони не змогли
Навіть Сонцю «Прощай» проказати.
«Вам кінець. Ваша вічність у тил підійшл-а-а», -
Сонце їм не посміло збрехати.
І прощатись ніхто за життя не навчив
Вони просто мовчать і вмирають.
Пролетів горобець, сонний лист зачепив,
Вже не буде жаданого раю.
По вологій ріллі йде старий Агроном
І чекає від днини рятунку…
Тоді Сонце нагріє малий батальйон
І врожай дасть вищого ґатунку.
Рве комбайн волосся коріння,
І стебло пробиває до крові,
Їх чекає жорстке омертвіння,
Бо прийшов уже час супокою.
І душа висипається в купу зерна,
І ту купу згрібає людина.
Мільйон сонечок виллється в золото дна.
Сонце сіло. Закінчилася днина.
Над ріллею після збору
Пролітає горобець.
Він шукає сонця діток,
Та тій казці вже кінець…
