Омани, омани, високі тумани,
Душевні вулкани, осінні капкани,
Сивушні стакани, розмиті екрани,
Сліпі каравани, сенсу вітрини.
І люди, наче субмарини,
Навряд чи випливуть живими
Та спішать, спішать за ними.
Й немає неба, немає землі,
Тільки тумани немов уві сні.
І я загубився у сивій імлі
На самому верху, чи може по дні...
Не бачу, не знаю своєї зорі,
Блукаю навмання в життєвій пітьмі,
Мліючи у порожнечі - тиші...
Омани, омани, високі тумани.
