Друзі зовуть мене поетом,
Хоч не стараюсь бути ним,
Щоб потім із моїм портретом
Пішли всі спомини у дим.
Та я пишу лише, бо муш,
Свої думки заколисати.
Вони мою лоскочуть душу
І, мов дитя, не хочуть спати.
Ведуть мене і на простори,
І у дитинство, і у юнь,
І на Полісся, і у гори,
І у степи, немов тайфун.
Й так з ними я завжди і всюди,
Як вірний друг, що в ногу йде.
Напевно ще й тому, що люди
В моєму серці - головне.
Я відчуваю їхню радість
І бачу успіхи в житті.
Знаю й таких, що йдуть у старість,
А хочуть бути молоді.
Завжди сприймаю й людське горе
І не люблю пліток й образ.
Хоча й моя душа не море
І теж кипіла і не раз.
Люблю дітей, тих ангеляток
І молодь нашу бойову,
Бо то вона всьому початок
На світлім новому шляху.
Тому пишу й буду писати
І про минуле,й про нове.
І завжди буду величати
Тебе, Україно, тебе.
