Я до тебе не повернуся.
Не вертаються дні і ночі,
не вертаються сни дівочі.
Тож до тебе не повернуся.
Надто дорого заплатила.
За своє ненадійне щастя,
за своє безнадійне щастя.
Заплатила - не відпустила.
А тепер у душі - лиш попіл.
Попіл з мрій і надій-утопій,
і лиш сниться примарний спокій.
Бо душа - то суцільний докір.
Як же жити? Куди тікати?
І у кого поради питати?
Щоб ту душу хоч як залатати,
залатати і заколисати.
Та із чого те все здійснити?
Замість серця - колючі квіти.
Замість крові - отрути ріки.
І немає чим бруд той змити.
Якщо день безнадій сьогодні,
те сьогодні - суцільна безодня.
Одинокість пуста й холодна.
А безодня - німа і голодна.
Гуркіт хвиль - то із сліз океани.
Непроглядні густі тумани...
Залишились у серці рани.
Очі пізно позбулись омани.
(Альона Хомко, 2017)
