Місто Кия давнє щось згадало
І мені шепоче свою тугу:
«У печерах правда заблукала…
Либідь стогне в мурах… Нема у духу
Русичів, що чайками літали,
Голови рубили Зміям лютим
Й Борисфен піснями чарували…
Десь той дух є вкраденим й забутим!»
Знаю - маю щось на це казати…
- Дахи плачуть – може вже й відлига?
Одягнув жалі у білі шати
Березень - згадав Шевченко снігом…
……………………………………………………………….
Вкрадений й забутий , кажеш - диво?
Хто краде – не може показати:
Заховає й труситься блудливо,
Надбання щоб не втекло із хати,
Бо ж воно в шибки закриті б’ється,
Ланцюги залізні розриває!
То дарма крадій знов Змієм в’ється –
У свою одежу виряджає…
Згодом прийде розпач – він закине,
Десь замкне у скриню та й забуде.
Думає : «Коли зі світу згину,
Це добро моїм нащадкам буде…»
Вкрадене й дісталося лукавим.
Он дивись - вчепились вже й шматують…
Ні, дух Русичів не дасть їм слави,
Ані честі їм не подарує!
Правдоньку у щоб не виряджали,
Та її святу впізнають люди!
Як не звіть і де б не заховали –
Русь у Світі Київською буде!
………………………………………………………………………
Старе місто наче обійняло,
Немов заспівало колискову,
Як дитя мале мене приспало:
«Доню, відпочинь! Вже все чудово:
У серцях зійшло зерно надії,
Віра у людей в очах палає!
Твій Тарас немов хлоп’я радіє,
Бо ж за волю боротьба триває!!!»
