Вона стояла самотня в полі
й тільки дим та вогонь
давав за себе знати.
Потріскані губи,
потріскані пальці
- вона стояла
зовсім гола.
А з краплями дощу
із неї почав
останній
лляний шальф
спадати.
Довкола крики
глушили вистріли.
Довкола кров
розливалась морями.
Зціпивши гранату
зубами стислими
вона обіймала
останні подихи
- мами.
Зеленокрилі
вдивлялися очі,
розруха та гнів
нагнітали ще більше,
а ніж зазвичай,
та знаєш,
війна,
сука,
як кровожерливі
гості:
щоночі
пробираються
в душу!
пробираються
в серце!
чіпляють твій розум,
а тому грець з ним,
нехай!
Розтерзані
й глибокі,
як кратер
тумани
холодно в полі,
а сонце не гріє.
Бездушний дощ
попадає в болючі
рани.
В багнюці між тілами
про світанок
лиш мріють.
Надію колихають,
стискаючи ідол,
хмари затягуються немов
тютюнова імла.
Опустився на землю
прохолодний
- вітер,
який піднімає
мій написаний лист
зі словами:
"А вона, а вона,
не сидітиме сумна".
До кінця залишилось
не так вже й багато,
якою б вона
не стояла у полі.
Минуле намагалось
її з собою забрати,
та сьогодні майбутнє,
бо ж вона обирала
для себе - долю.
Холодно в руки,
холодно в ноги,
потріскані губи,
потріскані пальці.
Забувши про все,
відкидає життя,
як хворобу,
та протягує гранату
до яскравого сонця.
