Було їх у неї двоє –
Тепер же – ні одного –
Поклали себе за волю…
Як сіяла долю дітям,
Матуся, то цвів розмай,
Кохала їх більше квітів
І сонцем була сама,
Щоб діточкам вистачало
Любові її й тепла,
Сердиті вітри стрічала –
Стіною для них була.
Росли-підростали діти,
Всміхалась матуся їм,
Не знала, де радість діти –
Аж раптом… ударив грім…
Прямісінько мамі в серце –
Те плачем гірким зайшлось:
Обидва сини ж – у герці –
Біди щоб не відбулось…
І рвав біль їй білі груди,
Тікала земля з-під ніг…
Що з дітками її буде?
Молитвою – оберіг…
Не грім то – війна на сході,
Що проти її дітей
І проти її народу…
Хрестами… земля цвіте!
Й кричать із-під них могили
До світу уже всього:
«Вкраїні не дай загинуть!»
Двох свічок… палав вогонь…
Тепер вона, мов журавка
Поранена, шкандиба…
Синочків-синів їй жалко…
Зчорніла, немов журба.
Хмеліє весна розмаєм
У обіймах у тепла…
Матуся… вузлик тримає –
Гостинці синам несла…
24.05.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
Дуже боляче читати. Не можу, розум відмовляється сприймати таке горе. Як же це боляче Вам писати! А я тікаю від цього болю, боюсь перепускати крізь своє серце. Уклін Вам,мужній жінці