Вони помирали – риби –
мешканці його дна.
Небо сьогодні
чисте: вивісило
білизну з плямами
від риболовлі;
з ликами моряків.
Риби у нього між пальцями
більше не бачили.
Втім, кожному набридає
бути споглядачем.
Спокій, якого немає;
відчай, який не зникає,
люди, яких забирають
палуби кораблів.
Місяць буває Часом.
Поруч цих риб примостив,
ніби святих. З прибоєм
їхні хвости здригались.
Страх – це межа любові.
Так він собі говорив.
Так його вчили в домі,
де завмирали лиця
з лускою між зубами.
24.07.18, Київ
