Із сивиною жінка повінчалась,
Коли його зустріла на шляху…
За стільки літ ні разу не стрічались,
А вже ж і в нього скроні у снігу.
Вона і він на цій землі не з казки –
Їх бігли поряд юності стежки.
В очах – без міри сонечка і ласки,
Й любові теж, здавалось, на віки.
Злодійкувато доля посміхнулась,
Надійні приховала козирі:
Стежини в різні боки повернулись –
Не вистачило світла від зорі.
Тепер ці очі рідні, до нестями,
Знов доторкнулись до її очей,
Здавалось, вони дна душі дістали…
І затремтіли серце і плече…
Життя її усе життя вертіло
І зодягло важкий вінок вдови…
О, як їй утопитися кортіло
В очах його й напитись синяви!
27.06.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
