Бджілка Джіджі дружила з метеликом Павичеве Око. Кожного ранку малята-комашата зустрічалися в лузі, де з ранньої весни до пізньої осені росло багато різнобарвних запашних квіток. Друзі цідили з деяких із них сік, випивали по маленькій скляночці (це був їхній сніданок), а тоді розважалися: лежали в лоні якоїсь великої квітки, розмовляли або вправлялися в танцях (кожен окремо чи парою) під звуки пташиного оркестру, а ще літали наввипередки. В товаристві одне одного їм завжди було приємно й весело перебувати. В передвечірній час бджілка з метеликом влаштовували концерт. Пісенька «Дякую!» була їхньою улюбленою. За сцену Джіджі та Павичевому Оку, як правило, служив соняшник у полі. Інколи для виступу вибирали й іншу рослину, що росла в лузі, а тоді дзвінко витягували:
Дякую ранку, що сонце привів.
Дякую цвіту полів і лугів.
Дякую небові за синяву.
Дякую краю, в якому живу.
Дякую дневі – тримає фасон.
Дякую ночі – вкладає у сон.
Птахи, комахи, звірі, плазуни, чуючи дуетний спів метелика та бджілки, слухали із завмиранням серця й аплодували артистам. Джіджі та Павичеве Око могли співати пісню «Дякую!» нескінченну кількість разів, якщо, звичайно, на заваді їм не ставав вітер Вій чи дощ Плескотій. Як ці особи з’являлися, бджілка й метелик розліталися по своїх домівках.
Якось в тій окрузі, де жили Джіджі й Павичеве Око, оселилася вивільга. Вона збудувала собі гніздо на верхівці берези, наклала туди яєць і почала висиджувати пташенят. Вивільгу Гільгу дратувало те, що всі тварини, які жили довкола, хвалили бджілку й метелика за те, що вони дружбу цінували, тугу розганяли, гарно співали, завжди в доброму настрої перебували, й те, що дорослі особини краю часто цю пару у приклад своїм дітям ставили. Пташка хотіла, щоб тварини звернули увагу на неї, щоб її слухали та хвалили. Тож почала все робити задля цієї ідеї. Спочатку станцювала польку на гілці калини. Та своїм танцем ніого не вразила, рухи вивільги були неплавними, незграбними. Не здалася однак. Сіла на найвищу квітку в лузі й почала співати. Але замість мелодійної пісні з її горла вилітав різкий неприємний звук. Ті, хто його почув, закричали: «Фе!». Розізлилась пташка, вирішила помститися метелику й бджілці, розбити їх міцний творчий тандем.
Зранку наступного дня вона залишила свої яйця в гнізді, прикривши їх листям, й почала вести спостереження за Джіджі та Павичевим Оком. Як тільки метелик із бджолою, поснідавши й натанцювавшись досхочу, лягли між квіток конюшини, щоб трішки відпочити, вивільга стрілою кинулась до них. Та лише розкрила дзьоба, щоб вхопити Павичеве Око, як Джіджі, зрозумівши лихі наміри птахи, миттєво звилася над птахою й встромила їй в голову жало.
- Ой! – застогнала вивільга, впала на траву і скрутилась від болю. Але за мить піднялася і полетіла до свого гнізда.
Бджола ж лежала на листку конюшині догори черевцем і не рухалась. Метелик підлетів до неї. На животі в подруги він побачив дірку. Павичеве Око заліпив чорний отвір глиною, яку змішав зі своєю слиною та соком конюшини.
- Джіджі, вставай! Будь ласка! – заголосив.
Але бджілка лежала нерухомо. З очей метелика викотилося кілька сльозинок. Вони впали бджолі на личко. І тут, о, чудо! Вона відкрила очі.
- Ти жива! Що з тобою сталося? Звідки в тебе дірка на животі? Тебе вивільга поранила?
- Ні. Дірка зробилася через те, що я зі свого живота вивільзі в голову випустила жало. Вона ж тебе хотіла проковтнути!
- Ти рятувала мене, а себе наражала на небезпеку?
- Ну, так. Але ж ти мій друг.
- Я зворушена твоїм вчинком. Як же я люблю тебе, Джіджі! Понесу тебе до будинку, де мешкаєш, на своїх крилах. Тільки живи, люба, прошу тебе, живи!
- Якщо не померла відразу, то вже, мабуть, не помру. Полежу кілька днів під доглядом своєї мами в ліжку, наберусь сил, а тоді знову проводитимемо час разом.
- Я провідуватиму тебе. Соку свіжого щодня приноситиму.
- Гаразд.
За кілька днів бджілка одужала. Павичеве Око цей факт неабияк порадував. Вивільга теж оклигала. В той день, коли їй в голову ввійшло жало, почувалася дуже зле. Мусила навіть лікаря викликати – дятла Гостродзьобого (сусідка-сорока привела). Той витягнув жало з голови Вільги, змастив місце укусу настоянкою із трав і залишив птасі пігулки – знеболювальні та від алергії.
- Скажіть, а як так сталося, що вас бджола вжалила? – спитав.
Вивільга розповіла лікарю всю правду, тоді він їй сказав:
- Вам здалося б ще, Вільго, вживати ліки від заздрощів та злості. На жаль, таких не виробляють.
Пташка опустила голову. Їй стало дуже соромно за свою поведінку.
- Я б-більше не б-бу-ду, - мовила, затинаючись, - з-заздрити і з-злитись на інших через те, що вони к-кращі в чомусь від мене.
- Гаразд!
Вільга подякувала дятлові за медичну допомогу й подарувала йому золоте сердечко, яке знайшла на лісовій поляні біля куща калини.
- Щедрий дарунок! Дякую! Хай у вас буде таке ж сяюче серце у грудях, як те, що ви мені дали.
Усміхнулася вивільга. Сподобалося їй те, що лікар узяв від неї дарунок і побажав їй любові. Попрощалася вона з ним. А через тиждень з яєць, які висиджувала, вилупились пташенята. Вивільга годувала їх шматочками диких яблук і груш. До метелика та бджілки не наближалася. Боялася. Та якось, коли птаха залишила малят одних, бо полетіла шукати корм, одне з них – хлопчик-вивільгунчик, випало з гнізда. Малюк не вмів ще літати, лежав у траві під деревом, безпорадно тріпав крильцями і скиглив. А нездалік від того місця, де він впав, у танці кружляли метелик із бджілкою. Вони почули плач пташати, наблизились до нього і спитали:
- Ти випало із гнізда?
Махнуло ствердно головою.
- А де воно?
Підняло лапку догори.
- На цій березі?
Знову кивнуло голівкою.
- То ти дитинча Вільги? Зрозуміло! – мовила бджола.
- Хоч це маля і вивільги, негоже його на землі лишати, подруго, - сказав Павиче Око. - Треба якось допомогти йому.
Підняти пташа з трави й понести до гнізда друзі не могли, не мали сили, та знайшли інше вирішення проблеми: сіли на гілку дерева й голосно заспівали:
- Вивільго! Ну ж бо додому гайда!
Випало твоє маля із гнізда.
Щоби не сталось з пташатком біди,
Все залиши і додому лети.
Тричі проспівали пісню. Як тільки почула вивільга її, прибула.
- Забирай маля додому, птахо. Ми його тут охороняли, - мовила Джіджі.
- Дякую вам обом. І… пробачте, якщо зможете, мені за минуле.
- Давно забули те, що було, але ти більше нікому не заздри і не бажай зла, - мовив Павиче Око.
- Не буду, принаймні, старатимусь. Я перед вами в боргу. Бувайте!
Вивільга вхопила дзьобом маля й понесла його до свого гнізда. Сльози їй очі залили. «Це ж треба так! Я їм – біду, а вони мені – добро, - думала. – Що ж. Треба й мені так навчитись чинити».
Зробивши добру справу, Джіджі з Павичевим Оком полетіли в поле. Сіли там на найвищий соняшник і почали співати свою улюблену пісеньку «Дякую». Хто чув їхній спів, плескав у долоні.
Минув тиждень. Вивільга знайшла рятівників свого маляти і віддячила їм. Вона подарувала кожному з них по картині, на якій були зображені луг з його різнобарв’ям квітів і вони – такими, що танцювали, взявшись за лапки.
- Хто малював? – запитала бджола.
- Я.
- Справді?
- Так!
- У тебе є хист до малювання, - зауважив метелик.
- Ти так вважаєш?
- Впевнений!
- Я теж так думаю, - додала Джіджі.
- Тоді продовжуватиму цим займатися, малюватиму картини й даруватиму їх іншим.
- А хто тебе навчив малювати?
- Син лікаря – дятла Гострьодзьобого, Сміхастик. Він вчиться у школі мистецтв. Побачила я, як він малює, попросила розказати мені про головні ази живопису, не відмовив.
- Це твоє, Вільго. Успіху тобі! – мовили співаки-танцюристи.
- І вам від щирого серця бажаю успіхів! Тепер ми – друзі?
- Звісно, що так! Бувай, пташко!
- Гарного дня вам!
- І тобі, Вільго-о-о-о!
ID:
818524
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.12.2018 14:25:21
© дата внесення змiн: 28.01.2023 14:19:58
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
ГАРНЕНЬКО! 
