* * *
Ликуй, возстань, пророче божий Амос!
та не у тих, що розп’яли
святого Бога –
в мені возстань: пророцтво боже
над віками:
«Отемню землю серед дня, і з цього
в країні плач – як то за первістком,
що згинув, йде й гряде,
Й кінець країні буде – як цей день,
прогірклий».
Пітьма! затьмарення!
до цих пір рід цей зневажають:
він зневажає!–
у повний місяць зтемнень сонця
не буває...
Погроза Божа, страх,
диво – що й рівного нема:
Люди ішли і били себе кулаками! –
У свої ж груди! гострячи серця:
Таке супроти Бога! це віками...
Земля тряслась! тріщини! божий жарт?
Нарешті запекло – вниз
просочився жар:
Завіса в Храмі (у 4 пальці товщини...) –
роздерлась,
гріх впав (зник) – це між Свята Святих
й людьми...
Возстань, ликуй, пророче Амос, в простір!
Начальники хибкі! – чого схитнулись прості?
Як сотник, що прогриз війни аршин,
І він не став душу кривить, а просто
Гука:
– Воістину, цей – Божий Син!
Ликуй же, Амос! бо пророча
правда й наша!
Начальства кров! – уперемішку з патронташами...
Зтруситься, звариться народ у каші!
Сонце засяє – небо заясніє.
Час половіє...
13.03.2007, після соборування