У згорбленій самотністю хатинці
Портрети два. Над ними – рушничок.
Дідусь, бабуся – гарна,білолиця.
В кутку - ікони, залишки свічок.
До осені обом було далеко.
Помітні у життєвому танку:
Не раз їх ще навідає лелека,
Та долю Бог наділить їм гірку.
Вінок вдови вона зодягне чорний,
Йому ж квиток суд випише в Сибір…
І хоч було давно це – не учора,
Питання ставлю кожен раз собі:
«Чому над ними доля поглумилась?
Чим завинив і перед ким мій рід?
Чому не раз усі сльозами вмились?
Де загубився роду оберіг?»
Мовчали стіни і старі портрети…
І хата, мов музей, в кутку села.
І раптом: «Ні, немає тут секретів:
Твоя родина правдою жила».
«Але ж чому і в чому правда винна? –
Знов мозок, мов павук, думки снує, –
І що є правда чи брехня первинне?
І вироком чому біда стає?»
2.06.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
ДУЖЕ ПРОСТО: ВБИВАЛИ ВОЛЮ! 
