Моя весна забрала свій початок
Із тих джерел, що жили за селом.
Там у канавах плавали качата,
Їх пильнував в кущах старезний гном.
Увесь мій страх засів у тому гномі,
Він випасав щоріч нових качат.
І був завжди у блискавці і громі,
І в людях, що усе життя бурчать.
Зима в тих водах викувала за́мки,
Довкола них все зябнув очерет.
Та навесні вода ламала рамки
Усіх картин...Й співала свій сонет.
Спливали води. Ні, вони міліли!
Мабуть, втопився той правічний гном...
Хати потроху в селах оніміли
Й в пошані вже ніхто не б'є чолом.
Усе якесь розгнуздане, мов коні...
В них враз ожив той гном з очеретів.
Хтось шепче знов своїй маленькій доні,
Що в тих кущах засіло сто чортів.
Але мале уже не має стра́ху,
Бо ґаджет видає ще й не таке.
Життя набрало обертів і маху,
Переважає, все-таки, лихе...
В моєму вірші сивий гном - це уособлення старих страхів. Тих, що йдуть з дитинства. Часом, здається, що їх змила течія часу, але ловлю себе на думці, що не все минулося...
Дякую за відгук
