Сьогодні я ходила до лісу у пошуках грибів. Грибів я не знайшла, якщо не рахувати одного красивого підосичника, або, як його називають у нашім краї, красноголовця та підсушеної старої бабки чи підберезника, - це вже, як кому до вподоби називати цей гриб. Зате отримала масу позитивний емоцій, дослухаючись до шуму вітру у кронах дерев, до тріску та падіння, зірваної тим же вітром сухої галузки. А ще птаство, котре, на усі голосисті лади, звідусіль брало мене у свій чарівно-співучий полон та мимовільно додавало настрою до роздумів про плинність часу, роль та місце нас, людей, у цьому, такому непостійному у своїх різних проявах світу, а ще про те, що нічого постійного не буває, бо усе живе підпорядковується циклічній круговерті.
Прожиті роки залишають печать змужніння, а згодом зморшки на обличчі та сивину у косах, а там, де раніше було поле, дивись, уже ростуть молоді дерева, як на тій місцині під лісом, куди я забрела у пошуках грибів. Колись там було, як я ще була дитиною, наше поле, або захвати, так між собою селяни називали ті клапті землі, які вони розорювали незаконно, бо за часів Радянського Союзу дозволялось мати в користуванні тільки 45 соток землі, а те, що сім’ї були в основному багатодітні, а заробітки у колгоспників мізерні, до уваги ніхто не брав.
Пробираючись поміж молодими деревами я вийшла на ледь помітну полянку, де колись ми дітьми пасли корови та грали у старому окопі у хованки, що за більш, як сторічний проміжок часу перетворився на ледь помітний рівчачок із зеленим чорничником. Місцина має назву Вкопи і у Першу світову війну, тут, на Волині, там було чутно брязкіт зброї, курився із самокруток дим та із вуст солдатів вилітало круте слівце з приводу і без. Нині ж з усіх боків підступала природа і роки ховали останні видимі знаки колишнього перебування тут солдатів та залишилась пам’ять, котру вони на все вписали в історію нашої землі.
Так за роздумами, згадками, спогляданням навколишньої природи, я вийшла на узлісся і трішки втомлена та внутрішньо умиротворена повернулась додому, щоб приготувати зі свого красноголовця смачний грибний суп.
14.06.20
світлина автора: Валентина Ланевич
Сама люблю набиратися сили у дубів і віддавати негатис. Чоловік іноді каже: Що вже дуби шукаєш? Дуже гарна розповідь, Валюшко, така мені близька, бо я грибниця ще та але цього року ще не ходила, хоча аж манить піти.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ще майже ціле літо попереду, знайдеться час, щоб походити по лісі та пошукати грибів, - це так захоплює, по собі знаю! Дякую, Олесю!
Я наче прогулялася невеличким ліском у своєму селі. Він був посаджений зі іниціативою мого тата. Там росли лише підберезовики і маслюки.Саме їх я могла збирати, бо в інших не розуміюся до тепер.Ви майстер не лише поетичного слова. Пишіть прозу, вона Вам вдається.Сучасні люди читають її частіше, ніж вірші.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я у грибах трішки розуміюсь, у нас тут на Волині різні гриби, або, як їх ще називають, кузьляки, ростуть. Ну, а вірші чи проза, - це, як вже, як коли пишеться. Дякую, Валю!