«Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє…»
Ліна Костенко.
Пливе безсніжно-сірий сум в човні,
У стомлених туманах гірко тане…
Прощайте, мій намріяний коханий,
Не знаю,, чи побачу Вас, чи ні.
Заплутана ця гра не має правил.
Б’є порожнеча значимістю фраз.
Мабуть, я все ж не зрозуміла Вас,
А може, власне, і не в тому справа…
Ховає січень спогади сумні.
І скільки днів, чи місяців, чи років
з туманами спішать вони навтьоки.
А, головне, що десь вдалечині
Лишиться те, що так забути прагнув.
Нестерпний біль затих… Він онімів,
але у хвилях призабутих снів
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Життя уроки мудрі всім дає,
Кружляє сніг, бере в свої обійми.
Ідіть по звичній стежці Ви спокійно –
Я не покличу щастя не моє…
Дуже приємні Ваші слова, Сергію Анатолійовичу. Та поки що не дуже бачу результати. Намагаюся урізноманітнити віршовані форми, якими пишу. Ще дуже мало знаю. Але мені це цікаво. Вчусь із задоволенням. Дякую за підтримку.
Зворушливо, щиро... тому торкається душі, будить спомини... Я люблю таку лірику, люблю Вашу лірику кохання і ...люблю занурюватись
у вражаючий поетичний світ Ліни Костенко...