У косах пасма білі – вже не нить…
Молитва з нею й телефон, бо ж мати.
На власних крилах вже давно сини,
Тепер країну мусять захищати.
Утік із її хати щирий сміх,
І пісня обламала свої крила.
Вважала ненька, що співати – гріх…
А на воротях – прапора вітрило.
Немов сторожа, він і ніч, і день,
Із дійсністю своя у нього битва:
То про війну також думки пряде,
То знов про мир. Шумить жовто-блакитний!
Його прибив молодший її син,
Коли збирався в непросту дорогу,
Аби чекав на них – не для краси,
Щоб з ним відсвяткувати перемогу.
Дощі його полощуть, рвуть вітри,
А він стоїть, ще й посмішку шле сонцю,
Не рік – не два, а цілих уже три.
І очі мамині сюди зорять з віконця.
У нім для неї – майже цілий світ,
Її сьогодні і її надія,
Адже воює роду її цвіт.
Діждатися би внуків. Як зрадіє
Вона поверненню живих своїх синів,
Сльозами щастя вмиє сірі очі…
Та поки що живе вона без снів,
І слухають молитви її ночі…
5.05.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
