Дідусь щоліта йшов косить траву,
А перед тим, клепав ще дзвінко косу,
Бриніли в лузі під косою роси,
Там аромати хоч натягуй тятиву.
Вправний косар дідусь був, хоч куди,
Стіжки складав, як малював картину,
Я спомином у те дитинство лину,
Де ранком дзвін коси мене будив.
У Бога косить дід тепер луги,
І бабця воду там несе з криниці,
Мені б тої води ще раз напитись,
Та тільки в спогадах іду в ті береги.
Хто зараз чує косовиці дзвін?
Вже не клепають, не мантачать коси,
І коромислом воду теж не носять.
І глечики не вішають на тин.
Так сумно, що минув дитинства час,
Де на лелечих крилах неба просинь,
Та чую як душа все тихо просить:
Туди б хоч в снах вернутися ще раз.
Галина Грицина.
