Він говорив кумедно, як у коміксах, де на мовній бульбашці пишуть:
Бидидищ! Падає дощ!
Бидидищ! Падає дощ!
А ще:
Ікар та Дедал і далі!
І карта дедалі далі!
Ми сміялися цілий день від його витівок і присікали його коли починав говорити
про високе, що дуже високо і, про низьке, що дуже низько.
- Боже, ви і п’ятнадцять хвилин не витримуєте, - хитав головою він.
Він так і казав: цілісінький день я вигадую нісенітниці та тільки спробуй
завести цікаву, серйозну розмову, як ви охкаєте та ахкаєте!
Макабрастичні підлітки, - сміявся він.
І ми називали його старий.
Так і казали: ну ти вже, як старий дід! Як старий дід! Нам двадцять, всього лиш двадцять!
Його дратувало, мабуть, але він сміявся та змахував рукою: «Ідіть ви».
А вчора ми знайшли його записку, яку він зім'яв та залишив на столі. Ось вона:
В горішніх вікнах жовте світло згасло,
і піднімає ніч зітханням гасло
любові,
бродінням місяця вгорі.
Ще один поет. Старий поет. Ікар та Дедал і далі!!!
Чув би він нас і наші пародії – неодмінно посміявся б із нами.
Та коли я повернулась додому, то прочитала записку ще раз, тоді ще раз, і ще.
Збираючись до сну, погасивши світло, подумала:
«І для чого він писав оті "макабрастичні оповідки"?
Кому і для чого такі дивні, і так чудернацько написані слова.
Та згадала його: Бидидищ! Падає дощ!
А на вулиці і направду починався дощ.
Дощ - це ж так просто!
Бидидищ!
І я залягла безупинним грудним сміхом, що спустився у черевний регіт в моїй
темній квартирі з калюжею місячного сяйва біля вікна.
16.08.2020