На неї сосни не чекали
І навіть нари в ті роки,
Від її музики стихали
І неприборкані сніги.
А поки ще вона в утробі,
Батьки іспанка і француз,
Та викладають у Сорбоні —
Талановитих двох союз.
З дитинства музика, як гирі,
Донька їх вчиться у Корто,
Та у дванадцять з Тосканіні
Так хмільно грала, як вино.
На піаніно ніжні пальці
Лягяли, як на землю сон,
Гастролі та шаленні танці,
Там десь чекав її Самсон.
Та щастя бігло, як каліка,
У чорних клавішах життя,
НКВД взяв чоловіка,
Вона ж за ним у небуття.
В холодну злиднями пустелю,
Де замість хліба косять ліс,
Шматують Віру, наче скелю,
Всі пальці ломлячи до сліз.
Але ж як доля хуртовила:
Коханий в таборі помер,
Війна дітей її згубила
І час навіки там завмер.
І ріжуть з нари, ріжуть зеки,
Фортепіано для глухих —
Злетіли руки, як лелеки,
До душ замучених, палких.
І грука Віра у бараку,
Кривенькі пальці, наче грім,
О, слухай серцем, арестанту,
І ти відчуєш рідний дім.
І грала так тринадцять років
Та від дзвінка і до дзвінка,
І смерть стояла в пару кроків
Від її музики п'янка.
(Присвячено Вірі Лотар-Шевченко)
Олександр Кармишев
08.09.2021
