/глоса/
«Перемовчи. Нелегко. І нехай.
Спливає тіло кров’ю і сльозами.
А словом – ні. Зарано ще вустами.
Спини. Припни. На волю не пускай.
Перенімуй, немов тебе нема.
Тебе нема, є біль, образа, відчай.
Перечекай. Ти маєш цілу вічність
На роздуми – попереду зима.»
Ірина Залюбовська.
Кохала. Й сподівалась, що кохав.
Дівочі мрії, чисті та амбітні,
Розси́палися пазлами в журбі тій.
Перемовчи. Нелегко. І нехай.
Надії не лишає… вислизає
Із рук кохання, від краплин сире.
Уже думок докупи не збереш.
Спливає тіло кров’ю і сльозами.
Слова останні памороззю стали.
Знесилена, сховалася за склом.
Відтала там очима. З них – текло…
А словом – ні. Зарано ще вустами.
Нестямний біль не зник, він загускав.
Забута, звикла зносити тортури,
Немов у глиб страждання хто занурив:
Спини. Припни. На волю не пускай.
У катуваннях змучилась… Дарма
Блукала в глибині свого митарства:
Як не вдалося пазл сьогодні скласти,
Перенімуй. Немов тебе нема.
Не осудила підступ чоловічий,
Шукала просто сильний антидот.
Відгородилась мурами гризот:
Тебе – нема. Є біль, образа, відчай.
Закрижаніло літо – ніби в січні.
Час видирав ретельно сотні жал.
Щоразу мов тебе попереджав:
Перечекай. Ти маєш цілу вічність.
Був падолист. З дерев вогонь знімав.
Його слова теплом знімілу вкрили:
«У тебе ще багато часу, мила,
на роздуми. Попереду – зима.»
Не поможуть тут ніякі ліки -
Не було кохання в чоловіка!
Тож не варто плакати й зітхати,
Й за таким коханням жалкувати!
Чудовий, життєвий вірш, Мариночко!
Перечекай. Ти маєш цілу вічність.
Та й не тільки цей рядок.
Весь твір, так яскраво розкриває той біль нерозділеного кохання. І мудра порада надодачу. Яскраво, майстерно