Збігали дні крізь решето часу,
І від подій тих серце завмирало,
Не раз ординці нищили красу
Мого праотчого покраяного краю.
Загляну в сиву-сиву давнину,
Де йшов з мечем холодним брат на брата,
Де проклинали матері війну,
І це думок народжує багато.
Коли ж я розгорну життя сувій,
Де «чайки» хвилі різали Дніпрові,
Там часто мертвим заздрили живі.
Так Україна виростала… З крові…
Усі літа ті зібрані в віки,
Що славу на плечах своїх тримали,
Її в вогні кували козаки,
Поки з Богданом волю продрімали.
Озвалась болем історична даль,
Аби не повторилось це ніколи,
Щоб батько сину мудрість передав
І між князями не було розколу:
«Не піддавайтесь темряві сум’ять,
Де б віра зі зневірою боролись,
Щоби землею ран не затулять,
Коли понищаться всі слави ореоли».
А час біжить. Чим далі, то скоріш,
Лягаючи відлуннями у пам’ять,
А там – жахи обпалених століть.
І знов орда московська наступає.
Завоювати, бачся, хоче нас.
Кровить Лугань в зажуреній долині.
Лежить згвалтований десятки раз Донбас…
Сльоза стікає з голої калини.
Та віра наша ще жива. Жива!
Її ні знищить, ані похитнути!
Життя підносить іноді дива –
Тож Україні на планеті бути!
27.01.2022.
Ганна Верес (Демиденко).
