Кожного дня себе питаю,
Навіщо я так ось живу?
Чому так сильно я кохаю?
І це не сон, це наяву!
А наяву усе інакше,
Реальні люди і життя
І біль і радість - вони наші
І це реальні відчуття!
І поцілунки і обійми
І пристрасть, збудження і секс,
Які ведуть людей війни
Чи на інстинкту інтерес…
Але про що я? Це далеко
Думки мене чомусь несуть.
Хотілось щось сказати легко
І розписати просто суть,
Чому ж кохання дає крила,
Водночас каменем лежить
На серці. А у ньому сила
І слабкість. Я із цим ось буть?
Обрати забуття? Закритись?
Сказати, що я не люблю?
Що може міг і помилитись!
Що не кохаю?.. І спалю
У мить ось цю ту глибу щастя,
Яка несла мене увись
І похолоне у зап’ястях
І радість дінеться кудись.
Я обману себе самого!
І біль нестерпний знати дасть,
Що не второпав я одного,
Я нищу те, що ще воздасть
Мені блаженні чисті миті,
Бажання жити і рости,
Духовно, силою, творити,
А не тягар брехні нести.
Я не шкодую, що кохаю,
Кажу це щиро, наяву!
Що буде завтра - я не знаю,
А нині нею я живу…
