Дзвінок телефону порушує тишу,
Думки розлетілись у різні світи.
І муза десь зникла, вже вірш не напишу,
Її я шукаю і кличу прийти.
У слухавці чую: "Привіт. Ну як справи?"
Та що ж це таке? Не до цього мені!
Це зовсім не ігри і це не забави!
Це пишуться в мене звичайні вірші.
І так би хотілося бути поетом,
Як Ліна Костенко. Писати для всіх.
Зазнати падіння, та ні, краще злети.
Писати поеми, романи, вірші.
Не думайте люди, що хочу я слави,
Бо я, немов в морі краплинка води,
Мов тихий промінчик ясної заграви,
Мов з клена листок, що не має ваги.
Та так би хотілося щось написати,
Якщо не для себе, то хоч для людей.
Та де досконалості можна шукати?
Де її дім? Чи приймає гостей?
Я буду писати про щастя, кохання,
Про долю Вкраїни, про біль і про сум.
Про радісну зустріч, про підле прощання,
Про все, що торкнеться моїх юних дум.
