Вона матуся двох синів-героїв,
Якими Бог її обдарував,
Та Раша захотіла перекроїть
Кордони й долі.
Губляться слова…
У білий світ прийшли сини не разом:
Різниця в віці – повних вісім літ.
І мучить мозок мій матусі фраза:
«Чому такий несправедливий світ?»
У чотирнадцятім – зі старшим попрощалась…
Здалось, без сина зупинився й час.
Вона ж за руку меншого тримала
Й кляла в думках зросійщений Донбас…
Звивалась жінка чайкою над сином,
Що впав тоді в нерівному бою.
Зверталась і до Господа, безсила:
«Чому дитину ти забрав мою?»
Нанизувався час на дивне вістря,
Стікали кров’ю сторінки війни,
І через вісім років – через вісім –
Синок молодший Київ боронив.
Коса її і скроні напівсиві,
Бо ж під прицілом роду колосок.
Щодня чекала на дзвінок від сина,
Аби почути рідний голосок.
З молитвою лягала і вставала,
Щоби Господь дитину врятував,
Й сльоза гаряча по щоці стікала,
Собою кроплячи матусині слова.
Та сталось те, чого найбільш боялась:
Живим синок додому… не вернувсь…
«Як можна це пробачить супостатам,
Що в Україну привели війну?»
Вона й тепер молитву шле до Бога
За Україну й воїнів її,
Й могилки дві провідує, небога,
Думки й новини їм несе свої
Про те, що відбувається на сході,
І скільки орків знищено уже,
Які прийшли посмертні нагороди –
Їх, як зіницю ока, береже.
О, як вона чекає перемоги!
Заради цього, каже, і живе.
Чекає на обіцяну підмогу
І спогадами в мирний час пливе.
17.06.2022.
Ганна Верес Демиденко.
Вічно жива рана... Це не можна ні зрозуміти, ні з ним змиритись. Що наробили кляті орки? І тільки вражає мужність Матері, котра має повне право чекати перемоги на трьох... Твір, як наріжний камінь в будівлю нашої народної історії...
