Справжнє кохання, звечора до рання. Воно Сонце притягає, зустрічає й проводжає.
Два Сонця навколо планети крутились,
Рясно, прирясно діти родились.
Ніхто тих дітей не рахував,
В них світло Сонця лиш відчував.
Два Сонця у небі
В усмішці сіяли.
Два щирії серця вірно кохали.
Подих життя всім нам дарували.
Поки розлучник змій не літав,
Рай в нашім Всесвіті лиш панував.
Жінку у сітці змій цей піймав,
Світло душі її він сплямував.
Ясна красуня Марею стала,
Хмарою сумною в небі літала.
Змія підступного птаха кохала,
Вірність кохання в страсті пропала.
Прахом пісків на Землю й упала.
В жарі пустелі віками страждала.
Змія нестрино щоночі чекала.
Тіло в морщинах своє вже ховала.
Ярило-Сонце палко ж кохав,
ЇЇ бездиханну знайшов й врятував.
У води моря він опускався,
В пісках пустелі глину знайшов,
А з тої глини тіло зліпив,
Подихом вітру її оживив.
Рай на Землі знову настав,
Частинку себе він в кожного вклав.
Проміння його в кожному є,
Хто відчуває, той і живе.
Води морськії в серці штормлять.
Хвилі шальнії про це гомонять.
Дякую! 
