А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня.
О... юність і краса, ти сяяла, кохана,
І окриляла ти, надіє радих днів...
Я бився й захищав і виступав зухвало
Супроти лютих юрб сильніших ворогів,
Яким твоє ім’я хотілось оскверняти,
Нехай не чув тоді від тебе вдячних слів.
Я був тоді, як тінь, незнана, непотрібна,
Що всюди і ніде, що звична та страшна;
Я мріяв про той час, коли моя святиня
І сонце золоте, велична й чарівна,
Своїх сумних очей подарувать проміння
Захоче лиш на мить, аби у них розтав.
Аж ось, кохана тут, і я в її обіймах,
Цілує, вся горить і пестить у жару,
І голова її до мене похилилась,
А очі голубі їдять мене та п’ють;
І я щасливий сам, і знову я на крилах
Віддати хочу їй усю тремтячу суть.