Я черствію, немов несвіжий хліб,
Я відчуваю сохну з середини.
Хоч ще наситю декілька осіб,
Та вже не дам надію для людини.
Чим далі час, тим більше все одно,
Бо так простіше і так легше жити.
Це у казках життя, мов полотно,
А у реаліях я ніби весь побитий.
Я звик до болю, бо він тільки мій
І помилки такі гіркий, як сльози.
Ступивши крок вночі німій,
Німію я, бо всі слова загроза.
Я став сліпим, хоч маю добрий зір,
Не хочу бачити, не знати, ані чути.
Я іноді немов загнаний звір,
Наляканий і спраглий до спокути.
Хто я такий? Ким став? Яким я був?
Як зрозуміти всі мої бажання?
Тяжкий тягар за все життя здобув,
Чи нагорода це, чи покарання?
25.05.2023р. Олександр Степан.
