ти ступаєш у місто гріхів і скидаєш тіло,
залишаючи душу в надії почесних звершень,
животієш цим днем, що горить між лопаток, тліє,
що зжирає тебе язиками вогнúська врешті.
носять Атман артерії міста ліниво, дляво,
притискаючи силою течій в чорнющі тромби,
марикуєш на час, але він без кінця дірявий,
тож ти грузнеш в потоці страждань, незліченних спроб і
зустрічаєш старі і нові межлюдські пороки,
кожен в масці добродія тягне масні долоні
і хапає за барки аби зґвалтувати спокій,
аби сіяти зерна огид і рости циклоном,
що накриє без того захляле, прогнивше місто
і умиє кислотним дощем волоцюг й державців,
щоб засісти у душах потворно-нестерпно-міцно,
нагадати, що в цім універсумі все без шансів.
ти укотре здасися, підпалиш нутро до біса,
розлетяться ошмаття, і зʼявиться власне трикстер,
що ховався на споді і врешті свого добився —
дочекався, як сяйна, пречиста надія трісне.
запускає Сансара по колу свою платівку:
ти стоїш серед міста гріхів ще цнотливо-світлий.
але трикстер вже скалиться, жде на свій хід зловтішно,
бо без сумнівів скоро гулятиме білим світом.
Песимістично вийшло, і не хотілося б, щоб ця картинка десь ожила за межами уяви. Але форма Вашого віршування, то насолода. Дякую!
Anastasiiith відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
як ви могли помітити, у мене багато віршів з песимістичними кінцівками. можливо, то психологічна особливість або мені просто більш поетичними здаються не «хеппі енди»))
