Знов зачинати
кожен Божий день
із благословення
Твого доторку
й бажання
Посміхнутися і Жити,
раптово згадуючи
якусь з щасливих
митей,
укритих таємницями ночей.
Й від того
раз по раз
зітхати і тремтіти,
слова твоЇ
устами шепотіти,
аби хотів
вернути їх не раз...
***
По-між віків всі наші вІрші поблудили.
Я розчахнула, як ворота своє тіло.
Слова своЇ вкарбовую пальцЯми в твОю спИну.
ТвоЇ ж - з цілунками падУть в моЇ гірські долини.
***
Заплету у вінок я
цю ніч,
аби не згубити ні грама
ТвОїх пестощів,
зАпахів, гір,
ТвОїх печатей
на мЕні
незчислені рани!
Не болять,
лиш нагадують -
ВІР!
Кожній думці,
доторку, слову,
кожній миті,
секунді, вікам.
І, щоразу,
коли відбиратиме мову,
я тебе обійматиму
всім єством!
І не дам
жодного шансу
звільнитись
з чарів шалу,
волосся і трав...
Чи ти схочеш, мо", зупинитись?
Вже запізно.
Мене ти впізнав...
