*
Посидимо, помовчимо, дивлячись на Сонця захід,
На цей чарівний, божественний закат,
Його сам Бог дарує нам у ці хвилини,
Та Сонце скоро сяде й нам пора назад...
Посидимо, помовчимо, о як же мало часу,
На ці хвилини щастя, нам відведено,
А далі як завжди, буденність все розважить,
І Ти забудеш все те що було...
Посидимо, помовчимо, забудь слова байдужі,
Хай душі розмовляють, вуста нехай мовчать,
М"який пташиний спів і ліс нас зачарують,
Та ж шум дальніх доріг покличе нас назад...
Посидимо, помовчимо, дивлячись на Сонця захід,
На цей чарівний, божественний закат,
Знаєш люба, я ніколи і не думав,
Що буває так приємно з кимось просто помовчать...
*
Чи ти колись іще мене згадаєш?..
Чи засумуєш може уночі?..
Чи ти за мною, може, заскучаєш?..
У спогадах про той чарівний ліс,
Що був для нас з тобою порятунком,
Ми були в ньому лиш удвох...
Та ти напевно те забула...
То був для тебе лише сон...
І він закінчився у поті серед ночі,
Одразу ж вийшов з голови,
І понесло тебе в життя простори,
Буденності й кар"єри береги...
А я лишився лиш один в тім лісі...
Чекаючи на тебе кожну мить...
Та не прийдеш ти;
Все ж тужу, хоч знаю -
Надією самотність не убить...
*
Минув вже липень пару місяців назад...
А я ніяк не можу відійти,
По нім лишилися лише страждання,
Та спогади вечірньої краси;
Де ти мене зачарувала,
І обіймала, наче назавжди,
І в твоїх ласках, і своїх чеканнях,
Я забував про святість боротьби...
"Си та любов є от Бога дана?",
Співаю як останній гімн...
"Си лем може д"яблом підшептана?",
Лишаюся, як назавжди один...
*
Наче й пройшла любов вже...
Слава Богу!
Я цього так давно чекав!
І в ночі довгі та самотні,
Про це лиш Господа благав!
І я хотів любов убити,
Свої страждання закопать;
Хотів не існувать, а жити!
Хоч опівночі засинать...
От наче і пройшла любов та,
Слава Богу!
Ох же і змучила ж вона!
Але чомусь то все ж лишились,
Оті страждання, та журба...
*
Ми знову зустрілися в парку,
Не бачились років 5;
"де вчусь, де працюю" ти мене питала,
Заведено так питать.
А я питав тебе про гори,
Чи бачила ти їх колись?
питав тебе про віру в Бога,
казав про зайву метушливість міст.
Ми зустрілися на роздоріжжі,
Досить різні, досить чужі,
одне одному надто потрібні,
як ніколи у житті...
Під ранок встаючи із твого ліжка,
Я знав, і знала ти,
Що ми вже не зустрінемось, ніколи
що розійшлись дороги назавжди,
Ми одне-одного так щиро відпускали,
Легкий сум, розуміння взір,
Треба йти лишаючи собі лиш спогад,
І злегка перепочив..
ID:
231024
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.12.2010 00:06:56
© дата внесення змiн: 19.02.2011 12:19:54
автор: C3H5(ONO2)3
Вкажіть причину вашої скарги
|
