Я, мабуть, дійшов до краю,
Я чую дзвін кришталю:
«Люблю, а отже, караю...
Караю, тобто люблю...».
Творцю цього вічного раю
Від наших сердець – салют.
«Коли я люблю, я караю...
Караю – значить люблю...».
Їх вітер збирає в зграї,
За обрієм грає блюз:
«Люблю – і знову караю...
Караю – й дужче люблю...».
Я марно люки задраїв,
Вітрила напнув кораблю –
«Люблю»,– навздогін,– «караю...
Караю, бо так я люблю...».
Дві тисячі літ добра я
Ковтаю – меню з двох блюд:
Люблю з гарніром караю...
Караю а ля люблю...
То, певно, комп’ютерна гра є...
А може, системний глюк:
«Якщо – люблю, то – караю;
Караю, кома, люблю».
Тож, серцем SOS! відбиваю,–
Блаженна скажена лють! –
«Люблю... караю, караю...
Караю... люблю, люблю...»
Богдан, вот опять мы с вами на одной волне. Как раз утром, возвращаясь из садика, думала о том, что в нижних, падших мирах Спаситель воспринимается скорее как карающий образ. Вспомнилось, как он - воплощенная любовь - связал себе бич и поперекидывал столы торговцев в Иерусалимском храме.
Спасибо за этот стих!
Богдан Ант відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
