Небо було чорним не від хмар. То чорний дим від пороху затьмарив біло-блакитний горизонт. Над невеличким селищем під Афганістаном неначе кружляє чорний янгол смерті. Він бачить усе і слідкує за кожною душею, сподіваючись забрати її кістлявими тремтячими руками у своє темне царство. Він бачить смерть і радіє кожній пролитій краплині крові невинних жертв війни.
Маленькому хлопчику на ім’я Хасан нещодавно виповнилося шість років. Свій день народження йому довелося святкувати у залізному бункері разом з іншими дітьми та їхніми матусями без їжі і пиття. У той самий день війна забрала життя його батька, а мати приховала це. Вона обіймала свого синочка, цілувала його брудне сплутане волосся і співала сумну колискову про спокій і злагоду у родині. Хлопчик уважно слухав, вхопившись за мамину руку, і повільно засинав. Інші діти сиділи недалеко від них у колі та доїдали залишки їжі, яких могло вистачити ще на два дні. Мати Хасана – Зейнаб повільно змінила колискову на молитву до Аллаха. Вона просила зберегти життя її синочку і допомогти усім чоловікам у бою. Очі залилися сльозами і гіркий ком страху став у горлі, заважаючи вільному диханню.
Через одинадцять годин померла одна з жінок, хвора на астму. Її дитину приголубила сестра тієї жінки, а дівчинці сказала лише, що мамі тепер добре, бо вона у Раю. Мала повірила, адже їй було чотири рочки. Якщо вона виживе, то все одно рано чи пізно дізнається правду і буде плакати так само, як зараз плаче її тітонька над могилою без імені. Та чи буде та могила взагалі? Повмирають бідолашні, згребуть їх в одну яму та й годі. Скільки їх ще помре? Скільки ще треба крові тій клятій війні?! Тіло цієї нещасної довелося накрити темним балахоном і відтягти подалі від дітей, тому що виносити його з бункеру було надто небезпечно і ризиковано, але й залишати його на місці загибелі не можна. Невдовзі воно почне виділяти трупну отруту, яка є небезпечною загрозою для життя.
Зейнаб прокинулася, коли всі ще спали і побачила, що закінчилася питна вода. Хасан постійно марив і нестерпно хотів пити. Він часто прокидався уві сні і просив води, але ніхто не міг нічого вдіяти. Тоді жінка спробувала підвестися і тихенько вилізти з бункеру. Це було небезпечно, бо якщо ворожі солдати довідаються чи побачать їхнє сховище, вони зруйнують його, а людей заберуть полон або повбивають на місці. Вона була у розпачі і не знала, що робити. Бідна залякана жінка прагнула лише врятувати свою дитину навіть ціною власного життя. Тому, надумавши, вона наважилася. Потихеньку ледве підняла важкі залізні двері і подивилася крізь щілину. Навкруги нікого не було. Мертву тишу розривало тільки її важке дихання і почуття страху. Зейнаб обережно вилізла з-під сховища і закрила за собою двері. Коли вона підвелася, то не змогла втриматися на ногах і впала на сиру, прогріту палючим сонцем землю. Внутрішній голос і материнський інстинкт – були єдиними на той час почуттями, що не дозволяли їй вмерти. Знесилена і голодна, вона спробувала ще раз. Цього разу вийшло. Тоді вона спрямувала наліво, бо сподівалася дістатися солдатських харчів. За рогом доносилися сміх і розмови. Вона не розуміла жодного слова і тому вирішила зачекати, коли вони розійдуться на відпочинок. Чекати довелося довго. Вона найбільш з усього боялася заснути від втоми і випадково виказати своє місце знаходження.
Минула година... дві... три... і аж на четверту солдати повставали з-за столу і пішли у невідомому їй напрямку. Скориставшись моментом, вона нишком-тишком підкралася до столу, мов та кішка, і зупинилася біля нього. На столі стояв недопитий бутель молока, порожні тарілки, неподалік від яких неохайно валялися виделки, ложки, а під столом – надкушений ломіть черствого білого хліба. Вибору у неї не було. Вона підібрала хліб, забрала молоко і завмерла на місці, почувши небезпеку. А коли озирнулася, то від жаху випустила їжу з рук і широко відкрила перелякані очі. Перед нею стояли двоє іноземних солдат і говорили щось незрозумілою мовою, посміхаючись і дивлячись на бідну жінку, як гадюки на мишу. Зейнаб уся тремтіла, коли вони підійшли до неї і схопили за руки.
... Її катували і намагалися дізнатися звідки вона взялася така. Але жінка не вимовила ані слова, бо від того, що вона могла бовкнути залежало життя її сина. Вона мовчала, мов та риба, і солдати зрозуміли, що від неї не буде діла або подумали, що вона німа. Трохи згодом один з них узяв зброю і нещадно вистрелив їй прямісінько у серце. З-під брудного одягу сірого кольору одразу ж виступила гаряча червона кров, а з очей бідолашної впала остання сльоза.
Смерть цієї жінки бачив Хасан. Він виліз зі сховища, коли побачив, що мами немає поряд і заховався за дверима, мовчки спостерігаючи за тим, як вбивають його мати. Від жаху він втратив дар мовлення і почервонів від напруги й болю. Коли солдати пішли, залишивши тіло на місці загибелі, він вийшов , заляканий, мов собача, і притулився до материнських грудей зі сльозами на очах. Він і досі мовчав. Хлопчик був такий маленький, а бачив вже так багато смерті навколо себе. Знервований і відчайдушний, він швидко вибіг з приміщення, у якому знаходився бункер і побіг прямісінько у саме пекло назустріч смерті.
На полі бою гриміли снаряди та вибухівки, лилася кров і панувала смерть. Небо було такого ж темного кольору від гарі й диму, а над полем битви простягав свої чорні крила диявольський янгол смерті.
Хлопчик біг без зупинки і ніхто не знає, що сталося з ним потому. Може загинув, може був не смертельно поранений кулею і потрапив до госпіталю, може опинився у полоні, а можливо і врятувався. Та якщо він вижив, у його пам’яті назавжди залишаться наслідки цієї проклятої війни..
ID:
273422
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.08.2011 21:22:59
© дата внесення змiн: 03.08.2011 21:22:59
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
