Надвечір, коли море шукає прихисток у людських мріях,
заповнивши сіллю їх серця,
коли бриз запам'ятовує загорілі тіла жінок,
і тебе в тіні листонош,
що переносять у сумках щоденники невідомих поетів
загорнуті в осінні небеса.
Коли краби гуляють по берегу як охоронці,
як вартові безмежної глибини.
І вітер дме пісок в обличчя, нагадуючи
про неминучість смерті,
де ти вагаєшся між "буттям в собі" і "буттям для себе",
але....
День чинить над собою самогубство,
трохи боязко, але впевнено,
займе нове місце на кладовищі
ще одним хрестиком у твоєму календарі.
Ти дістаєш з наплічника записник,
шукаючи десь там олівець,
шукаючи десь там шматочок життя на "чорний день",
духовної їжі, душевної.
Виводиш нове хокку, і не помічаєш,
як вечірні діти граючись біля берега,
зливаються з сутінками,
як з'являється натовп і новобудови,
що зникають у морі духами померлих днів,
не знайшовши шлях до свого Стікса.
Ніч чинить над собою самогубство,
задихаючись у росі та попелястому тумані,
так і не залишивши тобі заповіту.
"Життя переповнене самогубствами" -
напишеш ти в останньому рядку.
, спасибо 
