Палала ніч гарячим оксамитом,
Літали в снах рожеві журавлі.
Багряний кінь оглушливим копитом
Відбив підкову на небеснім тлі.
Над подушками хмарами клубочив
Застиглий відчай виплаканих віч.
Судомний біль, занудливо-пекучий,
Поглинула м"яка, як вата, ніч.
На дні душі ще жевріла надія
І мати довго віри не йняла,
Що морок цей ніщо вже не розвіє,
Що ніч оця останньою була...
І запеклися губи на півслові,
І тихий зойк розкраяв німоту-
В своїй навстіж розкриленій любові
Пізнала мати істину просту.
Її дитя сіпнулося до неї,
Відчувши там рятунок і життя.
А десь цвіли, вогнем цвіли лілеі,
І хтось одну пелюсточку відтяв...
І впала ніч... І покотились зорі...
І був початок мічений кінцем,
Що промайнув у піднебеснім морі
Дитячим упокоєним лицем...
