Якось ти запропонувала створити музичну групу,
писати пісні на вірші Поля Елюара,
хоча не розуміла у музиці ні краплі,
але ця ідея тебе надихала
на щось таке невідоме
між мінором і очима перехожих осеней.
Я слідкував за твоєю тонкою ходою,
і читав з неї мелодії,
які видавав за щойно придумані.
Здивована? питав я іронічно,
доки ти шукала якусь дірку в собі,
з якої сочились зрадливі думки.
Я писав вірші німецькою,
і грав такий собі істеричний пост-панк
на межі реальності і якогось трансу.
Від Поля Елюара в мене зводило пальці,
і я знову напивався, аби не розрізняти французьку,
тоді ти співала, а я дивився на тебе як на Бога,
чи може як на Поля -
ти обожнювала його, а я свої нові басові струни.
Якось ти запропонувала створити музичну групу,
коли нашу спільну труну засипали згори.
І писати пісні на вірші Поля Елюара,
аби не чути цей набридливий плач на похованні.
Всі будуть казати: Так, так,
тут ховають великого поета і його музу.
Так, так, великого поета.
эм?
