Відтінки болю, що по полю
життєвому ганяє вітер,
а дощ росою за собою
лишає слідом на землі,
штовхну спросоння з підвіконня
у без кінця простору повінь,
штовхну рукою і тонкою
озвусь луною у пітьмі.
Закрию очі опівночі,
свідомості піднявши гідність,
щоб ненароком зайвим оком
не підкорить її собі,
щоб недоладну й безпорадну
не огорнув жаданий спокій:
дивись, водою неживою
її слабку не отруї.
В душі морока, що від ока
поганого, стискає серце,
стуляє рота і нудота
кипить у грудях на вогні,
і зайві рухи, наче мухи,
на світла спалах реагують -
мовчу скажено-навіжено:
мені б сховатись десь на дні.
