Як хочеться втекти
кудись далеко,
десь на безлюдний острів
де нема людей
навколо в радіусі сотень,
а то і тисяч кілометрів,
там буду тільки я
і все що навкруги.
А ще і Ти.
Щоправда лиш в думках
моїх і в серці.
З собою я Тебе не заберу.
В самотності велика
є потреба, щоби послухати
й почути свою душу.
Тверезим розумом
все зважити і зрозуміти,
принаймні те, що вдасться.
Набридли ці міста і люди,
такі не щирі і, такі гидкі.
А більшість з них,
ті взагалі паскуди
підступні, продажні Іуди.
Та де ж ви взялися такі??
Не хочу бачити і чути
і, навіть знати, що ви є.
Хоча я теж мабуть
така паскуда,
якщо ж писати смію отаке.
І як тільки земля нас терпить??
І як ще з світу не зжила??
А ми?? А що ми?? Творці смерті.
Вона ж до нас, була така жива..
Та ж ні, потрібно знищити,
щоб не залшилось нічого.
Все викопати, вирубати,
висмоктати всі соки
з усього, що ще є живого.
Нічого, завжди так не буде.
Колись і їй увірветься терпець!
Тоді й подивимось
на що ми здатні
і скільки в пеклі все ж таки
кілець.
Ще, правда, є куточки,
де нас немає, де усе буя,
природи фарбами,
без бляклості у цвіті.
Туди б податися
й дожить свого кінця.
І щоб ніхто не знав
коли це трапиться.
Не треба похорону
і жодних сліз.
А тіло забере природа,
якщо захоче звісно
надати таку милість..
