Що за народ ми?
Жадібні плебеї
не здатні
ні на що
окрім скиглінь!
Зацьковані всім світом,
в апогеї задушені
байдужістю
новітніх поколінь.
Своєї мови
в нас уже немає.
Вона то є,
але якась чужа.
Вже мало хто
її ще поважає,
ще менше
говорить нею бажа.
Хто все ж говорить -
той уже з тавром -
"Бандерівці", "Націонали"
кляті.
Здригається уся
наша земля
і нищаться
священнії Карпати.
Ті самі гори,
які в свій час
усю Європу врятували.
Бо саме їх
під час навали
монголи не змогли,
не подолали.
Забулась слава
вільних козаків.
Гетьманів мужніх
давно вже поховали.
Святиню нашу -
Лавру Київську,
московським патріархам
дарували.
Чому ж так прагнемо
комусь ми потурати?
Чому готові бути слугами
усе життя, не панувати
на рідній і своїй землі?!
Невже не впораємося самі,
й з колін не зможемо
її підняти?
Вся біда в тому,
що більшості - начхати!!
Комахи мізерні.
Тілесні, але безхребетні!
Ви - сраколизи жалюгідні
і безчесні!
Ви потураєте "панам",
хоча самі панами були!
Та вас всіх зачмирили
і ви про це забули..
Опам'ятайтесь!!
Годі спати,
на всі цькування
очі закривати!!
Стряхніть ярмо,
зідріть клеймо одвічне!
Ви ж повноцінна нація,
а не гімно субклічне!!
Та що ж ви, дурні,
забули все.
Повірили, що ви ніхто
і, що вас не існує.
Що скільки б не кричали -
ніхто вас не почує,
та й більше пробувать не стали,
від того і усе програли.
Годі терпіти!!
Крикніть ще хоч раз,
та так, щоби усе
й усі здригнулись!!
Хай крику звук летить
аж на Кавказ
і звідти щоб відлуння
повернулось!!
І от тоді-то
уже ніхто не заперечить,
не скаже, що в українців
нації нема.
Весь світ дізнається,
що є така держава!
І не тепер зявилась,
а давно була!!
І те, що український нарід
славетний, й був таким завжди.
А те що дурна слава
про нас несеться -
у тому винні
тільки ми самі.
Бо ми дозволили
щоби так говорили,
і обезчестили нас
як тільки могли.
А в відповідь мовчали,
бо до мовчання звикли
і що історію за нас
пишуть "пани".
До всього звикли.
Покірні стали вівці.
Все терпимо,
тримаємо в собі.
Хоч і болить уже
давно й нестерпно,
та тягнемо тягар цей
на собі.
Не коні ми,
бо ті ще можуть
бігати і гарцювати.
Ми - прості воли.
Повільні сунемо
запряжені у віз
всесвітній.
На возі тім -
приниження й брехня,
обіцянки до кращого
життя. Але кому?
Для кого воно краще?
Для тих кому і так не зле?!
А ми все тягнемо
і мовчимо.
А що казати?
Кому говорити?
Хіба що справді
крик нам допоможе.
Ну або кров
ще можемо пролити!!..
Ви скажете -
це не по християнськи?!
А якщо іншого вже
виходу нема,
то що робити?
Не можна ж
вічністю терпіти
й звикати завжди
і до всього!
Потрібно братися
до справи
і пожинати плоди слави
народу, що не підкорився
і гідного собі
життя добився!!
Та всі разом.
Не кожен по одинці.
Інакше так нічого
й не досягнемо
і будемо усе життя
як ті воли
сумирно і повільно
страждань й принижень
великий і важкий від того
тягнути віз.
І меншим з часом
наш тягар не стане,
а навпаки -
примножуватись буде.
Отож і думайте тепер,
чи бути нам панами,
а чи поставити
на все життя
клеймо - РАБИ!?!..
Цікавий вірш! Філософствуєте, добродію... Думки сумні. Але доки ще є люди які здатні тримати в ркуках шаблю і кріса... То ще не все пропало.
Fagotyst відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Він виник раптово, хоча і не дуже легко. Під впливом книги великої Ліни Василівни "Записки українського самашедшого".
Важко дивитись на те, як деградує твоя рідна країна в якій народився і живеш. І як Її і без того знедолену розкрадають, нищать і плюндрують..
Мало залишилось тих людей, та й воюють тепер на жаль не шаблями.. Бояться!
То ще не все пропало.
