Подорожні роздуми.
Велосипедом їду в Біївці.
А предки добиралися волами.
На Новаки звертаю за Лубнами.
І – навпростець: знайомі луки ці.
Я краєвидом кожним дорожу.
Як п’янко пахне теплий літній ранок!
Як неповторно тут природа вбрана!
Зустрічним радо «Здрастуйте!» кажу.
А онде кінний віз поторохтів.
І батіжком вицвьохкує хлопчина,
хазяйновитий жвавий молодчина.
– А що ви, дядьку, взнати тут хотів?!
– Я їду ген туди, до Василя,
який живе посеред нас поетом…
– Та це вам ще зосталося далеко.
Яка ж привітна рідна ця земля!
Як гарно й швидко їдеться мені!
Велосипедом, – це ж таки не пішки.
До квітів польових спиняюсь трішки.
Вони в квартирі будуть пломеніть.
Барвистих вражень трепетний букет
вкладаю в душу.
І хмурні, й веселі
Тарандинцівські, Єнківські оселі
густенько туляться.
Побачив би поет Хитці поудайські –
живеньких кілька хат.
Хрести в зажурі та старі дерева.
Гуляє вітер … Реви то, чи регіт?
В яру глибокім – спогадів кагат…
Ширяє думка птахом до небес.
Який пейзаж! Мені це місце сниться.
Цей луг, де Коцюбинського криниця…
Як же сьогодні тут Василь воскрес!
Отут проходила «Етновесна», –
на заповіднім ярмарковім лузі.
Тут симоненківські збирались друзі.
Тут – України пам’ятка рясна.
У серці – скрипка!
Скрипи яворів…
Перегортаю спогади печальні.
Сідло поскрипує, кручу педалі.
Деінде бачу припнутих корів.
Не так давно тут паслась череда.
І не одна. І усміхались лиця.
Тепер, мов показилися в столиці.
В державі – безкінечна чехарда.
Тепер держальникам не до селян.
Ген – за кордон, де братія весела!
А тут – собі будують царські села.
І стогне недопродана земля.
Панує скрізь зневіра і клопот.
На покуттях – байдужість возсідає.
Вже відповіді точної не знаю, –
бандити правлять світом чи Господь?
Не все докрали. Ледь не щез народ.
Овець немає, мов ягнята – люди.
Допоки ж нами правитимуть юди?!
А ось – лелека міряє город…
Гніздяться ще – поближче до людей,
клекочуть, кружеляючи довкола,
птахи священні.
Та закрита школа.
Невже ніхто у перший клас не йде?
Та ще гніздо міцний тримає стовп.
На варті тут – погруддя Василеве.
Іще малечі щебет.
Леле-леле…
Автобус возить, та було б кого.
Сільрада тут, скромненький магазин.
З ціпочками стоять привітні люди.
– І що ж воно на світі далі буде?
– Не куриш? Жаль.
Вже ні в кого й просить.
А вільно дихати відвикли груди.
– А ще газетку можна?
Так повсюди
болючі світлі спомини возив…
Була тут в клубі обласна весна –
остання, незабутня, поетична.
Згадала те й бабуся симпатична.
Якби ж Василь ровесницю впізнав!
А він і досі ходить молодим
цим дивним раєм і цим пеклом диким.
Поміж людьми, де гиготять індики.
Так хоче ще хоча б ковток води!
На гору йду, де спочиває дід.
Скрипучі жорна згадую колишні.
Розкішні вишні навперейми вийшли
як і колись – рум’яні й молоді…
І сонечко, й хмаринка, й вітерець.
По листю бубонить дрібненький дощик.
Сюди приходжу на спокуту й прощу,
щоб знову йти супроти зла на герць.
В зажурі рідна хата Василя.
Під саму стріху виструнчились мальви.
Ні витязя, ні матінки немає.
Калина грона приязно схиля.
Фортеця духу…
Тихо йду сюди.
Торкаю тин, ворота, хвіртку – вліво.
А серденько тріпоче, вже й зомліло.
О, хато біла, вівтарем світи!
Немов за руку – ручку до дверей…
Ступаю в сіни, у святу домівку.
З порогу сіном вислана долівка.
І груди терпнуть, тіло дрож бере.
Портрети обіймають рушники.
Тулюся до старесенької печі.
Пресвітлий смуток падає на плечі.
В світлиці цій стрічаються віки.
Погруддя біле – погляд сам на сам.
Хвилинам тим довічно вже належу.
Тут книжечка моя лежить найперша.
Вже й вицвіла. Все бачать небеса.
Матусю Ганну навіщав не раз
в квартирі смутку в сонячних Черкасах.
Вже з Василем – довічний спокій разом.
Близенько Канів і пророк Тарас.
Як часто плаче стріха в Біївцях!
Струмує в серце, плине в океани
цілюще Слово симоненкіани…
Земляче, ти – Людина, не вівця.
Ніколи не молись богам чужим.
Служи добру, іди у світ з любов’ю.
Не покидай ніколи поля бою.
Щоб говорили: «Правильний мужик!»
Нащадки Симоненка Василя
навідуються в села рідше й рідше.
Чи буде пустка раєм для приїжджих,
коли в селі не стане вже й селян?
У заростях – руїни та хрести.
О, Господи, невже й на душах пута?
О, як же забарилася спокута!
Спаси село, цей грішний люд прости.
О, Мамо Ладо, на вівтар зійди,
де хата біла болісно зітхає.
І небо понад Удаєм тримає.
І дивиться здивовано в світи.
Олександр Печора
(Ромоданець)
Читав і мало не плакав, друже. Ото дожилися. Господи, або розбуди старих вояків, або нам відваги у збанки на світанні влий, бо неможливо так більше жити, не маєм права! Якщо поважаєм своїх героїв і пророків, якщо поважаємо своїх дідів і батьків, якщо поважаємо себе. Дякую, Олександре!
Ви так образно описали подорож, що я й незчулася, як опинилася поряд на своєму велосипеді, щоб своїми очима бачити ту красу
А над Вашими словами невтішно плакала...
