Тихенько за вікном сумує літній теплий дощ
І на шибках мокріють його сльози кришталеві.
Ми загубилися з тобою в метушні! Ну що ж...
Самотніми стають світаночки ніжно-рожеві.
Багряним смутком наливаються поля в степу
І житні колоски розстелять свіжу скатертину,
Розсипавши на чорну землю зіроньки жалю,
Чуже невинне щастя розбиваючи невпинно.
Лиш трепетна солодка чиста пісня солов'я
Дзвінкою нотою проб'є це вимучене тіло.
Безликий сирий погляд знову щезне знічев'я,
Дозволивши робити все, що так давно кортілось.
Щоб щебетом серденька дихала любов весняна,
А мрії, що лікують душу, донеслися до висот...
До неба...І тонули в хмарах, білих як сметана,
Солодким маревом здіймаючись з бджолиних сот.
Але життя готує для цих мрій нервовий зрив,
Не даючи спокою, не даруючи нічого задарма.
На фіолетовій стежині бідних блідих снів
Ми аж до крові з носа всі наїлися зола.
Всі золоті думки засуджуються дивним людом.
Душа кричить, поки мовчати безіменно не привикне,
А груди задихаються дешевим мильним брудом,
І в голові занедбаний отруйний розум квітне.
То ж стати психом ерудованим - це не проблема.
Але запам'ятаймо, що назад немає вороття!
Якби ми знали, що так швидко емоційно всі помремо,
То б встигли ложкою наїстися всіх барв цього життя...
