Думаю не раз про світ широкий.
Та високий,
та далекий,
та швидкий.
Хто мене у нім згада хоч трохи,
Хто вбере оці нещасні строфи
В звивини свої мозкові й завитки?!
Думаю про рід, що бути має,
Що врятує люд земний від чорних дір.
Хто мене візьме й згадає
Дням колайдерних безпам’ятств вперекір?
(Може, пам’ять вічна як вода, є?!)
Знаю, щось намріяв несусвітнє:
Пам’ятником марити – мужам пусте!
По мені у пам'ять в час досвітній
В синім березні, а, може, в квітні
З перших сил шафран хай зацвіте…
