Нікого поруч - тільки дощик, ліс і я.
Як близькі друзі, мовчимо собі в розмові.
Прокоментує хтось: "Ну, повна маячня!
Це ж на якій вони утрьох говорять мові?"
Ми ж розуміємось, хоч просто мовчимо.
Думки ростуть, немов гриби в траві, у взорі.
Лижуть краплинки затуманене чоло.
Застигла мудрість у небесному просторі.
Про що ж розмова? Та про вічність, про буття,
Поки крапок нема, лиш знак питання й коми.
Так добре втрьох нам. Причаїлась суєта,
Завмер на хвилю навіть мій мобільний номер.
По вінця чашу лісу дощик наповнив,
Та й був такий, пішов до інших на розмову.
А наш трикутник просто кутиком зробив -
Не гострим кутиком - прямим і веселковим!
