Провалля....На краю якого
Один непевний подих вітру в спину -
І викреслять із записів такого,
Лиш крик стривожить простір на хвилину.
Ти ніби жив...Але для кого?!
Ти щось робив...Чому у однині?!
Не сам ти жив...Але залишили самого....
Шукать свого кутку на чужині...
І ти блукав....Крізь ночі й дні,
Повз пекло сонця і кришталь морозу,
Лиш ти і тінь....Лише одні...
Несоромно було пролити сльози.
Ти замерзав...Та іскра не погасла,
Ти падав вниз....Але вставав на ноги,
Радів - окрайцю хліба,хоч без масла,
Все дмухав на обмерзлі пальці до знемоги...
Чекав коли ж фортуна схаменеться,
Надія жевріла до самого кінця
Та враз накрило розуміння - не всміхнеться....
Здавило груди тонною свинця....
Й змінилася мета твого блукання,
Ти зрозумів, що саме ти шукав
І десь у серці виникло бажання -
Не встати раз...якщо упав...
І ти знайшов мету...Це прірва під тобою,
Лишився крок....І мандрам край,
А тут боротися самим з собою,
Бо голос в голові прошепче: "НУ!Стрибай"!
