Я придивилась-дівчинка стоїть,
Лиш усмішка їй личко прикрашала.
В старенькій свитці,ніби з тих століть,
Коли Вкраїна жити починала.
Волося довге,майже аж до ніг,
Нечесана,сміється й тихо плаче.
Неначе їй десь близко сотні літ,
Ніколи в житті радості не бачить.
Я їй дала у руку гривень шість,
Не дивлячись взяла і посміхнулась.
Невже вона мені щось розповість?
А вона встала і в чобітки взулась.
Та я б такі нізащо не вдягла!
Вони такі бідненькі,їх стоптала.
Та я би їй старенькі віддала,
Та я би цю дитину причесала.
Дивлюсь-а очі схожі на мої,
Такі ж пресині,так на мене схожа.
Але бувають схожими чужі,
А ця дитина плакати ще може.
А я уже не плакала давно,
Бо сльози у душі десь погубила.
Дивлюся я на дівчинки чоло,
І до грудей її би притулила.
Та потім передумала,хай йде,
Чи я повинна їй допомагати?
Нехай з своїми рідними живе,
Не буду її пестити,чесати.
Дитина подивилась і пішла,
Чому батьки одежу їй не куплять?
Дивлюся-а вона така сумна,
Та вони це дитя своє загублять.
Не запитала,як її ім"я,
Чи має дім,чи їсти хтось їй варить.
-Ти хто,дитинко?
-Я твоя душа.
Мені здалося,що дитина марить.
Пішла,не озиралась,тільки йшла,
Старенька свитка вишита нитками.
-Та я твоя,та я твоя душа.
Ми схожі тільки інколи думками.
Мале дівча у свитці,що до ніг
Тулила,закриваючи від болі.
А скільки ще шукати їй доріг,
А скільки ночувати десь у полі...
диво синьооке
