Дощ постукав в твої долоні.
Він шукав знову її.
Дощ цілував людям скроні
і очі карі твої.
Дощ, змучений вітром, падав,
розділяв різних людей.
Він в пам’яті витер
театр трагічних ролей.
Дощ плакав у твою шибку,
кричав: "Впустіть мене".
Він вкорочував собі віку.
Дощ смутком кохав тебе.
Дощ стукав у твою плоть
і все шукав єдину.
Він вітром увірвався в тіло
та не знайшов в тобі душі зернину.
І пройдохою втікав щоночі,
але приходив кожен раз,
коли в небо просились твої очі.
Він хотів, щоб все було гаразд.
Та ти перестала любити зливи
і вітер не пестив твоє волосся.
Ти кохати природу не вміла.
Все так сталося, все збулося.
Немов Персифона в Аїдовім світі
ти забула справжність почуттів,
та хай дощем цілющих квітів
він віднайде душу,
що так пристрасно любив.