Не знаю навіщо живу і для чого,
Яке я призначення маю від Бога.
Так,знаю,що зовсім нічого не знаю-
Живу просто,дихаю, кисень ковтаю,
Вдивляюсь здивовано в кожний свій день.
Ось дерево гарне ще вчора росло.
Йому років триста,напевне,було.
Ще вчора,ще вчора- сьогодні лиш пень...
Такі дивовижнії метаморфози:
То спека,то зливи,то знову морози,
То мир, то війна, то життя,як болото,
То зло, то любов до абсурду...
Хто вірить в Христа,а хто в Будду,
А хтось тільки в срібло та злото.
Хіба це можливо, хіба це хтось може
Із смертних твоїх осягнути,
Мій Боже,
Ну як безкінечність,наприклад, збагнути
Усесвіту Твого,немов аксіому,
Й не з'їхати з глузду при цьому?
Аж мозок ,буває, кипить від зусиль,
Та не вистачає ні звивин, ні сил.
Так, знаю,що зовсім не знаю нічого.
Ось знову рушаю в далеку дорогу,
Хоч спротив живе ледь не в кожній клітині
Та, ніби на зло, щось пострілює в спині
І ноги болять, і бажання кат-ма,
Та все-таки йду,хоч в душі і зима.
Ніхто і ніде не чекає на мене-
Кому я потрібний такий ледь не лисий?..
Хоч світ і широкий,як небо ясне-
Що з того, як чоботи тиснуть...
Обходять мене на возах чумаки-
Веселі,бо близько до дому,
У зблисках шабельних летять козаки-
Веселі,бо близько до бою.
То шляхта,то кримські татари,
То з ятаганами яничари,
То з барабанним боєм москалі-
Усі по веселій стражденній землі.
"Все йде, все минає",летить безкінечно.
В той вихор попасти завжди небезпечно-
Усе в дивовижному темпі та русі-
Гуде аж то в правім, то в лівому вусі.
Та, правда, ніхто мене не помічає.
Це,навіть образливо й смішно буває,
Хоч я і без шапки іду невидимки,
Та й зовсім іду без ніякої шапки-
Повз мене, крізь мене летять, мов загадки,
Кіннота, птахи і вітри без зупинки...
І гадки не мають,ніякої гадки,
Що ось я стовбичу у них на шляху
Й нервово кусаю травинку суху.
Іду собі далі й бувають хвилини,
Коли постають зовсім інші картини-
Без блискоту зброї, без скачок галопом-
Немов розвидняється в калейдоскопі.
Тоді-
"Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають,ідучи дівчата,
Сім'я вечеря біля хати..."
І любо так,любо,неначе в раю.
І я Україну свою впізнаю.
І крапка. Спинився, мов кінь, на скаку.
Кому це потрібно в негоду таку?
Недобрі у голову лізуть думки:
Для кого ти пишеш нікчемні рядки?
Хто буде читати твою писанину?
У кожного інші турботи щоднини,
Проблеми,проблемки на всякі смаки
Обсіли, немов колорадські жуки.
Як грошики людські віддали Москві-
Образа живе не в одній голові
Старцями ж пустили в світи без гроша,
Зарізали прямо людей без ножа.
У бізнес подалися навіть поети
І модними стали рекламні проспекти.
Пішло,як по Марксу: за гроші- товар,
Продасть свій товар- буде мати "навар".
І ось уже дивишся - став мільйонером,
А в школі,як всі, був колись піонером,
Марксизм-ленінізм вчив роками у ВУЗі
І був комуністом в Радянськім Союзі...
Все,поки що досить,хоч це й не фінал,
Та,мабуть, пора влаштувати привал.
ID:
431669
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 15.06.2013 18:17:41
© дата внесення змiн: 20.02.2014 14:26:38
автор: Михайло Гончар
Вкажіть причину вашої скарги
|
подобається мені вірш Ваш, пане Михайле...
