По схилу Кручі Дніпрової,
По схилу душ, що померлі
Залишились в Кручах дрімати;
По схилу багатодзюрчастої вежі,
Що обмаль побачила в часі
До того, як впала на Кручі;
По схилу кохання та вроди,
Бо час вже літами літає
І скиглить у снах серед ночі;
По схилу сивин і розради
Очей вже потухлих Дніпрових,
Що бачили падіння столиці;
По схилу історії-неньки,
Яку ошукали вже діти,
Щоб вкрасти кайдани для себе;
По схилам...
Я йду відчайдушно,
Змінивши багато вже втілень,
Немов та красуня бікіні,
Знімаю я тіла у часі.
І прикро, і боляче знати,
Що скоро, ой-леле, вже скоро
Не буду бачити Схили
Та чути Круч Дніпрових турботи,
Бо все: кінчається Міра,
Яка була кинута Мною
У цей незбагнений для Мене
Світ,
Що винурював ніби
Із сону Мого ніби,
Із сліз Моїх невиплаканих днями,
Ночами незнаними ніби...
Я був вже всім і усім -
Немає розради,
І радість загублена навіть,
Бо знаю Усе,
Бо маю Усе,
І втрачати Усе не навчився.
Я гину/живу,
А живу я довічно,
довічно,
довічно,
довічно...
Турботи...
Чужі турботи Землі...
І Сонця турботи чужі...
А зірки?
Чуже все - чуже.
Набридле.
Забуте - ніде, ніколи ніде не забуте!
Довічний немов отой Бог,
Що зажди Себе вихваляє
У вчинках Своїх...
А я?
Ніколи не заздрив Йому!
Співчував. Навіть молився за Нього.
Піду я до Батька.
Скажу я Йому спокійно:
"Простиш вже?"
"Напевно прощу."
То я йду на Прощу.
Розтікаюсь по Всесвіту вільно...
29.01.1995
К.
