Коли нам погано. ми думаємо, що комусь десь добре. Коли ж нам добре, ми рідко думаємо, що комусь десь погано. Ці слова належать Василю Шукшину, російському письменнику. А дійсно ж, кожен по-своєму егоїст, кожен хоче, аби було йому добре. Єдине, що, очевидно, не врахував письменник, це те, що ми переживаємота думаємо, що комусь погано, коли цей хтось - дорога нам людина. Тоді ми докладаємо усіх зусиль,аби його чи її життя стало кращим.
Зараз я щаслива. Так, я не думаю, я там Моцарту. Це, певно, дивно, але якщо вдуматись!.. Леопольд мав рацію - нема чого руйнувати два життя водночас. Кілька днів тому я познайомилась в одній із соцмереж з приємним та цікавим хлопцем. Ми просто ділились думками, поглядами на життя, планами на майбутнє, мріями... Спілкуватись з ним було цікаво та приємно, однак я чомусь вирішила, що ми будемо просто друзями. Не думала, що можу цікавити його як дівчина. Та це й байдуже було, я не хотіла спішити зі стосунками. Не хотіла після кількамісячних марень В.А.М.ом.
Від зустрічі з Леопольдом пройшло, певно, зо два тижні. Ну як зустрічі, я не прийшла. Не захотіла. Проте цей останній такий знаковий сон дав мені зрозуміти, що я не хочу більше бачитись ні з В.А.М.ом, ні з його батьком і що ці подорожі у снах в минуле ні до чого доброго не призведуть. Тому я вирішила почати нове життя. Тому й додала Романа в друзі, але він написав мені першим. Все сталось так раптово, що я узагалі забула про те, що раніше не давало мені спати. І була цьому дуже рада.
Я спішила додому, але спішила правильно - дорогу, як завше, переходила тільки на пішоходному переході. Почекала, поки машини зупиняться, і ступили на зебру. Раптом невідомо звідки виїхала машина. Останнє,що я побачила, було світло від фар..
Я лежала на підлозі у величезному коридорі. Інтер'єр мене дуже здивував - стіни, підлога і навіть стеля були пофарбовані чорною та білою фарбами і утворювали своєрідну зебру. Це було дуже дивно. Приміщення було широчезним (якщо вірити моїм приблизним міркам "на око" (цього разі у впрямому сенсі цих слів!), то метрів шість,якщо не більше), а наскільки довгим воно було, уявити мені якосмь не вдавалось, проте тут було світло як в сонячний літній день.. Я пішла по коридору. Здавалось, що пройшла вже з кілометр - підлога в ньому була не рівною,як у звичайному будинку чи квартирі - вона була то прямою,як зазвичай, то вела далеко вниз. то трошки підіймалась і знову була прямою. Втомлена, трохи перелякана та й здивована,я не розуміла, де я і що зі мною відбувається. Подумала, що непогано було б десь сісти й відпочити. Через кілька метрів побачила, що хтось сидить на кованій лавці. Це був чоловік, він дивився в мій бік і, здається, усміхнувся. Одягнений у дорогий чорний костюм, з якого визирали білосніжна сорочка та яскраво-золота краватка. Сиве вовге волосся, зав'язане у хвіст на потилиці, сіро-блакитні добрі очі, що визирають з-під густих сивих брів, а у зморщених часом руках - чорна шкіряна валізка. Я вже підійшла до лавки і запитала:
- Можна біля вас сісти?
-Сідай, дорога моя. Скільки часу пройшло і нарешті я зустрівся з тобою поглядом, - чоловік усміхався. Біля очей утворились змошки-лапки, а я подумала, що це, певно, дуже приємний чоловік, а проте звідки він мене знає??
-Ми знайомі? - запитала я здивовано.
-Звісно,знайомі. Тобто я тебе знаю.а ти про моє існування не здогадувалась. Аюо здогадувалась, а хоча яка вже різниця. Я Брон, твій янгол-охоронець. Ти втрапила в аварію,а зараз ти в лікарні в комі.
-Як так сталось? Що буде далі? Що мені робити? Я померла? Де я? Це чистилище?
-Це сталось тому,що я пішов на концерт. Сьогодні виступав мій улюблений гурт, Холодні янголи. Я не міг пропустити це. Тому не догледів тебе. Тому ти тут. Стосовно померла чи ні,не знаю. А зараз нам потрібно йти до Ісуса Боговича. Я -"на килим", ти - не знаю. Ходімо.
Ми встали з лавки,я все ще не до кінця усвідомлювала того.що відбувається, проте йшла вверх коридором. Тепер ми проходили через інше приміщення - складалась ілюзія,що під ногами не підлога, рівні хмаринки. Стіни були розмальовані живописними краєвидами і я мимовільно усміхнулась. Тут було прекрасно. Ісус Богович.. Ісус Богович?? Так. саме Він. Він десь поряд. я відчувала.. Перед нами були величезні двері. Певно, розміром як добрих три поверхи у висоту, та у мітрів десять в ширину. Воно були казково оздоблені коштовним камінням та цінними металами. Раптом стало лячно. Брон глибоко вдихнув і постукав у двері...
ID:
442283
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.08.2013 11:34:37
© дата внесення змiн: 09.08.2013 11:34:37
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
