|
У Європі фемінізм зародився у ХІХ ст., а найбільшого розвитку досяг у першій половині ХХ ст. Одразу виникла величезна мережа розгалужень феміністичних ідей, як-от: радикальний, ліберальний, анархічний, марксистський фемінізм тощо. Найпотужніші ідеологічні школи були засновані у Франції та США. Як зазначає науковець Слюсар: „Одним з висхідних постулатів сучасної феміністської свідомості філософи визначають переконання, що пануючою культурною схемою, культурним архетипом буржуазного суспільства Нового часу служить „патріархальна культура”, чи, як найчастіше вживається у феміністичній теорії, „патріархатна”, пов’язуючи перший термін із значенням „старовинний”, а другий – це виключно те, що пов’язане з пануванням чоловічого в суспільстві.” Ця теза є доволі дискусійною, позаяк, як нам відомо з історії, патріархату передавав матріархат (із культом жінки у центрі), який був заміщений унаслідок нездатності відповідати тогочасним вимогам. Жінка стала берегинею домашнього вогнища і годувальницею дітей у той час, як чоловік узявся за розбудову держави, в основу якої лягла модель його власної сім’ї. Проживши тисячі років людство зрозуміло, що той, певною мірою, диктаторський сімейний лад, який тягнеться із первіснообщинної доби, себе пережив і настала епоха революційних змін. Першою чергою, треба було змінювати свідомість самих жінок, які звикли вже до покори та раболіпства. Оскільки вони у той період не були представленні в органах державної влади, не керували крупним приватним бізнесом, а часто навіть були неосвічені, то феміністична боротьба перейшла у царину літератури, яка ще давала вільний простір для вираження власної думки.
Український літературний фемінізм зародився наприкінці XIX – поч. XX сторіччя. Активну прожіночу позицію на той час відстоювали О. Доброграєва, О. Пчілка, Х. Алчевська, Н. Кобринська, О. Кобилянська. Вони боролися за розширення соціальних та юридичних прав, наприклад: право на освіту, виборче право та інше. Важливим є те, що Україна в той період була розділена між Австро-Угорською та Російською імперіями, і відповідно до цього новітні тенденції до російської частини країни доходили повільніше. Тому першими до справи взялися пані Кобринська та пані Кобилянська. Споконвіку було так, що український політичний процес нерозривно пов’язаний з літературним, бо тільки письменники чи журналісти могли звернути увагу громадськості, висвітлити головні проблеми. Ту саму зброю обрали й українські феміністки, що вирішили боротися за рівноправ’я за допомогою пера та каламаря.
Соломія Павличко у своїй статті „Фемінізм як модернізм” пише про те, що перші класичні повісті Кобилянської „Людина” й „Царівна” започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, крім того, психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль за зовнішній, нарешті, це була проза, що ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму. Тобто саме ті ідеї („ідейний зміст”), який Франко…назвав „неясним” Для Івана Франка фемінізм носив дещо спонтанний характер, позаяк він знав і бачив якою була буковинська жінка – неосвічена, темна, залякана. А щоб займатися державними справами треба мудрість, сила, снага. Не можна було у такий критичний час допустити до правління державою жінку, яка ще більше від чоловіка піддається земним спокусам і плотським утіхам. Будучи людиною глибоко набожною, Франко апелює до Святого Письма і наводить приклад зі Старого Завіту (Книги Буття), де Господь каже до жінки: „Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою”. Це було карою за те, що жінка спокусила чоловіка і скоїла гріх.
Однак попри усіляку критику вже у 1886 році виходить друком повість Ольги Кобилянської „Людина” присвячена високоповажній Наталі Кобринській. Головна героїня – Олена Ляуфлер, жінка, якій випала місія порятунку сім’ї від голодної смерті. Олена стверджує, що вона подолає соціальну несправедливість (жіноче, робітницьке питання) завдяки знанням, зайнявши місце чоловіка в родині. Деякі демагоги величають Олену Ляуфлер надлюдиною!
Німецький філософ Фрідріх Ніцше у своєму трактаті „Так казав Заратустра” звернув увагу на те, що людина – недосконала хвороблива істота, яка потонула в пороках та фізичних бажаннях. Її не цікавить нічого, крім збагачення та задоволення, яке стає метою життя. Ніцше вдається до переоцінки цінностей, де старозавітні біблійні чесноти стали безкорисними. Добра, чутливості, Бога немає, бо вони – слабкість, а слабкість витворена самою людиною. Не існує ні раю, ні пекла, бо ці площини є фіктивним місцем, куди „тікає” людина від повсякденних проблем та труднощів. Відповідно якщо Бог „помер”, то обов’язки, які до того лежали на його плечах, перевалилися на плечі людини. Під тиском цих труднощів людина загартовується, еволюціонує і стає надлюдиною, істотою здатною самій вирішувати свою долю.
Саме такою надлюдиною постає перед нами Олена Ляуфлер у повісті – сильною, незалежною, освіченою, вищою від усіх, хто навколо неї! Вона покладає на свої рамена вагу відповідальності, яку мусить пронести крізь все життя. Людьми у ніцшеанському розумінні є її батько Епамінондас Ляуфлер, брат Герман-Євген-Сидор, сестра Ірина. Авторка зображає свою героїню такою, що сама здатна вирішити свою долю, їй не потрібен чоловік, аби втриматися на плаву, врятувати сімейне благополуччя. Однак протягом твору бачимо, як „залізо гнеться”, як Олена поступається своїми принципами задля матеріального блага, стає ніким. Наведімо декілька цитат для усвідомлення того, якою була позиція Олени на початку і якою стала наприкінці твору: „Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? ”, „Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити”, „Біда ломить і залізо, а ви лиш людина... – Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом. – Ніколи, пане докторе, – відповіла опісля з супокійною гордістю. – Власне для того, що я людина.” Звернімося тепер до епілогу повісті, де Олена вже стала до шлюбу з Фельсом. Мало того, що вона відступила від усіх своїх моральних принципів, від ідеї емансипації, яка так була важлива для неї. Вона ще й свідомо зрікається кохання (рвучи остатній лист Стефана), яке метафорично постає рубіконом між людиною та твариною. Як казав доктор, пані Ляуфлер стала „звіриною привички” без шансу на реабілітацію.
Таким чином, бачимо, що ідея егалітаризму є нічим іншим, як помилка суспільної думки. Не можна піти проти системи, зламати їй карк, адже ця система укорінена в саму людину. Навіть саме прізвище головної героїні Ляуфлер ( з нім. Lauf. озн. „бігти”. – прим. автора) свідчить про те, що вона тікала від своєї природи, намагалася пригнути вище голови. Для того, аби змінити стан речей, необхідно змінити людство, чого, на жаль, ніколи не станеться. Треба модернізувати та розвивати відносини між людьми так, щоб отримувати з них користь і взаємні переваги, на основі яких відповідно можна буде зробити новий крок до утопічного культурного соціуму.
ID:
436006
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.07.2013 13:09:42
© дата внесення змiн: 01.03.2015 12:41:09
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
